Letter from Ukraine by Marjana Savka, translated by Anastasiya Lyubas

March 1, 2022

The first and only time I panicked was when I heard that the American Embassy evacuated its employees from Ukraine. I was in a taxi when I suddenly felt that I was suffocating. It was January 23, one month before the war.

And yet I couldn't quite fathom its imminence. I interpreted the news about the Russian troops amassed at the Ukrainian border as Putin’s political game, an attempt to intimidate the West so that it puts a break on sanctions. I was not the only one who thought so. I went to Poltava and then tMarch 1, 2022

The first and only time I panicked was when I heard that the American Embassy evacuated its employees from Ukraine. I was in a taxi when I suddenly felt that I was suffocating. It was January 23, one month before the war.

And yet I couldn't quite fathom its imminence. I interpreted the news about the Russian troops amassed at the Ukrainian border as Putin’s political game, an attempt to intimidate the West so that it puts a break on sanctions. I was not the only one who thought so. I went to Poltava and then to Kharkiv to dispel my anxiety. I had book presentations lined up. In Kharkiv, the city with the largest printers with which my publishing house works, I was reassured that the Kharkivites were not afraid, and I went to Lviv filled with inner peace. And then I went to Odessa to present my book, shoot a clip, and dance tango.

Odessa seemed deserted and full of anxiety hanging in the air. People hid at home from yet another Covid outbreak. On February 11, some sources claimed that an invasion was imminent. We danced tango. My friend froze with her camera: "Tango. As if we’re on the brink of war."

But we hardly knew the meaning of the words, “on the brink of war.” Even our parents could not remember what it was like to be on the brink of war. And even when I learned about the invasion from my American friend who was tracking what was happening through space satellites, it was difficult for me to imagine the scale of the disaster.

Today, on the sixth day of the invasion [Note: March 1], I can say that Russians do not even realize a terrible trap into which their leader led them. And most importantly, they don’t get the reasoning behind it all. They have no idea that all that’s left are only pitiful remnants of their imperial pride. Neither do they comprehend the abyss their country's reputation fell into. They can't even imagine how much hatred is coming their way.

We hate them with all our might and we will never forgive them.

Because at the time of writing, Kharkiv is being bombarded; residential neighborhoods are shelled; houses, parked cars, roads and parks are destroyed, and my friends are freezing in shelters with very little food and water. And no one can bring them food because of the shootings. Today Russians shot at a car and killed an entire family delivering water and food to people in a bomb shelter.

We never thought we would find ourselves in this scary movie.o Kharkiv to dispel my anxiety. I had book presentations lined up. In Kharkiv, the city with the largest printers with which my publishing house works, I was reassured that the Kharkivites were not afraid, and I went to Lviv filled with inner peace. And then I went to Odessa to present my book, shoot a clip, and dance tango.

Odessa seemed deserted and full of anxiety hanging in the air. People hid at home from yet another Covid outbreak. On February 11, some sources claimed that an invasion was imminent. We danced tango. My friend froze with her camera: "Tango. As if we’re on the brink of war."

But we hardly knew the meaning of the words, “on the brink of war.” Even our parents could not remember what it was like to be on the brink of war. And even when I learned about the invasion from my American friend who was tracking what was happening through space satellites, it was difficult for me to imagine the scale of the disaster.

Today, on the sixth day of the invasion [Note: March 1], I can say that Russians do not even realize a terrible trap into which their leader led them. And most importantly, they don’t get the reasoning behind it all. They have no idea that all that’s left are only pitiful remnants of their imperial pride. Neither do they comprehend the abyss their country's reputation fell into. They can't even imagine how much hatred is coming their way.

We hate them with all our might and we will never forgive them.

Because at the time of writing, Kharkiv is being bombarded; residential neighborhoods are shelled; houses, parked cars, roads and parks are destroyed, and my friends are freezing in shelters with very little food and water. And no one can bring them food because of the shootings. Today Russians shot at a car and killed an entire family delivering water and food to people in a bomb shelter.

We never thought we would find ourselves in this scary movie.

 1 березня 2022

Перший і єдиний раз я запанікувала, коли почула, що американське посольство евакуює своїх працівників з України. Я їхала в таксі, і в мене раптом з’явилося відчуття, що закінчилося повітря. Це було 23 січня, до війни залишався місяць.

Але я не вірила. Новини про стягування під український кордон російських військ я трактувала, як якусь політичну гру Путіна, який лякає, аби Захід поступився, наприклад, в питанні санкцій. Так думала не лише я. Не в останню чергу, щоб розвіяти тривогу, я поїхала в Полтаву, а потім у Харків. У  мене була причина – презентація книжки. Власне у Харкові – у місті, де найбільші поліграфічні фабрики, з якими співпрацює моє видавництво, мене заспокоїли, що вони не бояться, і я зі спокійним серцем поїхала до Львова. А потім в Одесу – презентувати книжку, знімати кліп і танцювати танго.

Одеса виглядала безлюдно і дуже тривожно, люди ховалися по домівках від чергового спалаху ковіду. На 11 лютого деякі джерела обіцяли напад. Ми танцювали танго. Моя подруга застигла з фотоапаратом: «Танго. Як перед війною».

 Але ми не могли знати, як це – перед війною. Навіть наші батьки не могли пам’ятати, як це перед війною. І навіть коли я дізналася про вторгнення від мого американського друга, який відстежував події через космічні супутники, мені було важко уявити масштаб цього лиха.

Сьогодні, на шостий день вторгнення, я можу сказати, що росіяни ще навіть і близько не усвідомлюють, в яку страшну пастку загнав їх їхній лідер. І головне – заради чого. Вони не уявляють, які жалюгідні рештки залишилися від їхньої імперської пихи, в яку безодню провалилася репутація країни. А ще вони навіть припустити не можуть, скільки ненависті ллється в їхній бік.

Ми їх люто ненавидимо і ніколи не пробачимо.

Бо в цей момент, коли я пишу, бомблять Харків, гатять по житлових кварталах, знищуючи будинки, припарковані автомобілі, дороги, парки, а мої друзі мерзнуть в укриттях, практично без їжі і води. І принести їм продукти ніхто не може – тому що стріляють. І сьогодні розстріляли автомобіль і знищили цілу сім’ю, яке везла людям у підвалі воду і харчі.

Ми ніколи не думали, що потрапимо в це страшне кіно.

Ми не могли собі уявити, що у наш цивілізований час, у центрі Європи, в епоху гуманності, толерантності, екологічних трендів нас оточить 150-тисячне військо з тисячами одиниць сучасної бойової техніки, щоб по-загарбницьки перетнути кордон і йти нас убивати. І при цьому Путін говорить, що він рятує російськомовне населення Донбасу? Від кого рятує? Його довга і безладна промова, яку він записав ще 21 лютого, - це просто маячня, жонглювання історичними фактами і повна підміна понять. Але навіть з цього божевільного потоку свідомості я зрозуміла, що головний його меседж – Україна не повинна існувати.

Я знаю місце, де нема України. Це пекло, в якому він скоро горітиме.

І я хочу, щоб він горів довго і страшно за всі свої криваві злочини.

Особливо за вбитих і поранених дітей. За розбомблені дитячі садочки, інтернати, школи, ліцеї, дитячі лікарні. За онкохворих дітей, які в підвалах лікарні малюють воїнам листівки. І за всіх дітей, які сидять у бомбосховищі. За сиріт,

За всіх невинно убитих і покалічених людей, за поруйновані міста, за знищену природу і твори мистецтва. За знищені Гостомель, Васильків, Бровари, Охтирку. За Київ і Харків. За Маріуполь і Мелітополь. За Херсон і Суми.

За всіх людей, яких він позбавив дому і яким довелося втікати від війни у запакованих вщерть вагонах, згадуючи своїх рідних, яких Сталін назвав ворогами народу і вивіз товарняками на Сибір, рубати ліс, копати вічну мерзлоту.

Я тут у наразі безпечному Львові, який безнастанно приймає біженців, збирає кошти на армію і гуманітарну допомогу, шукає ліки, плете маскувальні сітки. Кожне місто України живе тільки одним питанням – що нам ще зробити для перемоги. У нас в тилу доходить до абсурду, коли люди починають приносити забагато провіанту чи займатися непотрібними речами, тому що не можуть всидіти вдома. А з іншого боку в містах, де ідуть бої, є катастрофічні потреби, які ми не можемо вирішити. Елементарно доставити ліки в майже повністю оточені міста – це неймовірно складно, а всередині міст, на вулиці яких стрілянина, доставити людям харчі, воду, засоби гігієни – це вищий пілотаж.  

Ніколи раніше, в жодній історичній епосі українці не були такими єдиними, такими сильними і сконцентрованими.

Путін програв, навіть не розпочавши війну. Він нас просто не зчитав, не розшифрував. У нього в мозку стара прошивка – про м’якотілих хохлів, у яких смачний борщ, вареники і сумні пісні. Це російська пропаганда цілому світові вбила в голову, що українці – це колаборанти-поліцаї, які сприяють нацистському уряду. Час би вже підважити цей міф. Бо досі світ був глухий і сліпий до нашої героїчної історії боротьби за власну свободу, глухий і німий до нашого болю Голодомору, наших закатованих предків у в’язницях НКВС. Світ був глухий і німий до повного глуму над міжнародним правом і нашої втрати Криму. І до нашої восьмирічної війни світ був цілковито байдужим.

Путін так і не зрозумів, чим для українців був Майдан. Він так і не зрозумів, чим для нас є ця тривала виснажлива війна, побудована на суцільній брехні.

Українці не плачуть. На це просто немає часу. Хіба від розчулення, коли в бомбосховищі народжуються діти. Коли прості сільські жінки виходять назустріч російським танкам і виганяють їх зі своїх сіл. Коли онкохворі дітки танцюють з аніматором в підвалі лікарні.

Масштаби руйнації шалені.

Коли спалили наш легендарний найбільший у світі літак «Мрія», ми сказали, що нашу мрію їм ніколи не знищити. І наша мрія сповнюється зараз. Я мріяла про такий народ, таку націю, я горда, що я українка.

Сьогодні дві балістичні ракети влучили в найбільшу площу в Європі – харківську площу Свободи. Але нашу свободу нікому не знищити. Тому що вона прошита в нашому серці.

Тому що наш Бог – Бог Свободи.

Мар’яна Савка,

Письменникця, видавець,

Член Українського ПЕН-центру

Marjana Savka is a Ukrainian writer, publisher, co-founder and editor-in-chief of the Staryi Lev Publishing House, a member of the Ukrainian PEN Center.

Anastasiya Lyubas is the author of Blooming Spaces: The Collected Poetry, Prose, Critical Writing, and Letters of Debora Vogel. She hails from Lviv, Ukraine and lives in Toronto with her husband and twin sons.